Господа!!! Я редко пишу по-русски, но очень хочу, чтобы оценил, кто может!
Заодно и послужим взаимопроникновению культур 
Далеко їхати додому – бо запізнююся. Пальці самі відшукують знайомий номер... Та ні, братику, тепер я до тебе вже ніколи не достучуся. Ти надто далеко, щоб можна було... До того ж, я більше, ніж впевнена, що там немає телефонів.
Мжичка по склі мікроавтобуса... Вишневі гілки.. Ліхтарі миготять загадково на нічному проспекті, розганяючи темряву. Голі зимові гілки шелестять мокрих мелодій...
Скільки нісенітниці у моїй голові!
На вулиці одиноко і галасно. Прозоре вікно, покреслене на рівні хрести білої мжички. Фіолетову смужку тепла лишила чиясь сльоза, сповзаючи поміж листям вечора. Небо синє, аж важке. Ніяких емоцій. Жодних. Та й навіщо? Я вже ніколи тебе не побачу, не почую, братику. Я сліпа, глуха, до того ж – безсила. Лишилося тільки оте кляте "цісвітинепомрутьніколи"...
Темрява, що її розрізають сталагміти світла, огортає теплим м'яким покривалом, застилає очі... Сіра, звичайна, періодична.. І тільки деінде розрізають її яскраві зиндри Істини. Чорт, ти теж її знав...
Треба сісти у інший автобус. Червоноткацька... Тебе вела життям примарна істота, радісна духовна сутність, повна жаги пізнання, котра і була твоїм справжнім "Я"... І куди вона поділася, коли ти був на тому клятому підвіконні?
Стою на зупинці, підпираючи собою змерзле дерево... Золоті калюжі віддзеркалюють павутину срібних тролейбусних дротів. А вони не мають смерті.. Не мають логіки...
Не сидіти мені більше з тобою, братику, під червневим світлом, не дивитися у дивовижне небо, не розганяти хмари,.. ніколи вже. Ти був моїм вчителем і другом. Та все ж найкраще вчив саме тому, чого мав навчитися сам... Захід. Західний вітер, який ти так любив. Захід, відки вперше з уламків північних легенд, з полум'я вогнищ, зі струнних рапсодій сліпих музикантів воскресало величне та ще нічим не заплямоване Сонце
У першу ж мить нашої зустрічі я знала про тебе більше, ніж будь-хто за тисячу років. Ниточки, що поєднують справжню родину, не є узами крові, бо засновані на радості, що відкривається з кожним моментом спілкування. До того ж, члени однієї сім'ї рідко виростають під одним дахом.
Найбезлюдніше місце в світі - посередині величезного натовпу. Реальність, що божественно непричетна. Байдужа до людських сподівань. А люди бояться того, чого не розуміють, тих, хто на них не схожий. Боялися й тебе...
Ось і автобус. Подібне притягує подібне. Космічний закон Всесвітнього тяжіння... Починаю розмовляти з віконним склом - нічого, жіночко, шизофренія - хвороба не вірусна. Що ти зробиш - усі ми душевнохворі. Серед нормальних людей жити нецікаво.
Ну ось і мій дім... До весни три дні. До твого дня народження – менше трьох тижнів. Та для тебе весна вже ніколи не настане; так і залишишся навіки сімнадцятирічним юнаком із невеличкими ясними зиндрами в очах, завжди вірний самому собі. Скільки кілометрів вже минуло з того часу, як ти пішов? І скільки ще мине? Хтозна... Та й навіщо рахувати, якщо я ніколи не звикну до думки, що тебе нема?
А як ти її любив! Сили цього почуття не знав навіть ти сам, не те що вона... А потім ви посварилися, вона зробила тобі боляче... Так боляче, що ти не витримав і... ЧОМУ?!
Фіолетова прірва... Грішне законодавство... Вітер виє вовчих пісень по твоїй долі. Жодних емоцій. Навіть сліз нема... „А за вікном майже весна...” Чого ж так далеко?
А потім вона зрозуміла, що накоїла, прибігла до тебе; там – вікно навстіж, розірвана фіранка... Ось чого іноді варті секунди! Та пусте... Гостре лезо, хвилина болю – і вона знайшла, наздогнала тебе на тому боці весни. І сказала те, що ніколи ніхто від неї не чув; те, що справді відчувала... Фразу, що рухає Життям...
Кохання – це гра, у якій переможець отримує смерть. Цікаво, де ховаються душі самогубців? І хто цього разу програв?
Життя втрачає сенс. Бо нема заради КОГО жити. Чи, хоча б, заради ЧОГО. Життєвий шлях іде колом, яким би прямим не здавався. І це коло іде шкереберть.
Була, звісно, дурисвітка-надія на те, що я тебе колись ізнов зустріну... Але коло має завеликий радіус; навряд чи вистачить світла, щоб пройти ним хоча б раз, не те що двічі.
Та ну, чого це я. Завтра знову буде завтра. Завтра знову зійде Сонце. Завтра знову стане тепло. А потім іще один раз. І ще один. І ще раз... І так до тієї миті, коли я не знайду в собі сил розімкнути вії, щоб зустрітися поглядом зі Світом Злих Очей.
Захожу до квартири. Тут іще холодніше, ніж на вулиці. Чомусь. Нікого. Тільки сеттер радісно вибігає назустріч, махаючи хвостом, наче вентилятором. На столі записка від мами та конверт.
«Поехали к Лорке. Будем поздно – возможно, завтра. Не забудь поесть и выгулять Чапу. Не виси в Интернете слишком долго. Звонили Оля, Совесть и какой-то мальчик. Тебе пришло письмо»
Сумка летить у один куток, ключі – у інший. Вмикаю комп’ютер, вимикаю мобілку; Каrh не дзвонив, набираю номер, одночасно роздивляюся конверта. Моя адреса... ТВОЇМ почерком?! Що це? Чийсь жарт? Мої глюки? Чи твій лист із того світу?.. Вщипую себе за руку – відкриваю конверт. Складений навпіл листок – такі я бачила у твоїм щоденнику... Дата – той страшний день...
"Замість Сонця – моє розтрощене серце. Розбите і пошарпане. Далеко попереду майорить складений у 6 разів білий стяг Анархіста. Земля всіяна уламками кохання, сліз і усмішок; з нас виростає безсмертна Історія. З Неба миготять і посміхаються очі сліпих вартових. Виправи.
Я йду, бо мене тут більше нічого не тримає. Я йду і лишаю тобі цю Землю, де вирішується щось більше, ніж просто Доля."Лишив Світ.
Що ж, лети з миром, Душа буремна... Лети, а я зроблю, що зможу. І чого не зможу – теж. Присягаюся.
